Емансипація сексуальності була безпосереднім ефектом сексуальної революції, що постала в 60-х рр. ХХ ст. Механізмом цієї емансипації була денатуралізація сексу. Ще в З.Фройда, котрий не лише відкрив царину біологічної детермінації культурного життя, а й, навпаки, уможливив культурні інтерпретації природних інстинктів (пор., фройдівське libido і ляканівське d?sir), ми подибуємо тлумачення сексуальності не лише, як “особливої активності і задоволення, пов'язаних з функціонуванням генітального апарату, але також ряд збуджень і дій, котрі від самого раннього дитинства надають людині задоволення тієї чи тієї фізіологічної споживи (дихання, харчування, випорожнення тощо) і становлять один з елементів так званого нормального сексуального кохання” (Лапланш Ж., Понталис Ж.-Б. Словник по психоаналізу.-М., 1996.-С.454).

Не вдаючись до глибинної деконструкції фройдівського поняття, констатуємо, що в око одразу впадає “пов’язаність з функціонуванням генітального апарату”, “нормальне сексуальне кохання”. Але давайте проаналізуємо такі сучасні мовні штампи  як “сексуальна бльондинка” і “сексапільний голос”. Вони безумовно відсилають до сексуальності як вияву тілесної та емоційної чуттєвости. Проте, “бльондинці” щоби називатися сексуальною не обов'язково натякати на “функціонування генітального апарату”, а голос, щоби вважатися сексапильним, не конче мусить говорити скабрезності, ба більше, тоді мі назвемо його вульґарним.

Наразі таке розуміння сексуального свідчить про денатуралізацію та історизацію сексуальності. Відтак, знання про сексуальне тепер породжує логічні зв'язки в іншій коґнітивній перспективі, здійснюючи трансґресію дисциплінарних меж науки. Ще на початку ХХ століття соціокультурні імплікації сексуальності досліджувалися б у межах “метафізики кохання”, у кращому випадку “метафізики статі”. Десь ближче середини ХХ століття це були б “основи сексуальної науки” або “теорія сексуальності”. У першому випадку виклад позитивності знань становив би частину філософського дискурсу. В іншому дискурс був би  безперечно сцієнтистський. Культурологічний або соціокультурний дискурс про сексуальність (культурологія або соціологія сексуальності, або, згадаймо М.Фуко – “історія сексуальності”) стає можливим лише за нової історичної епохи, байдуже як вона називається Постмодерн, Високий чи  Пізній Модерн.

Саме в наш час відбувається постмодерністське “зникнення суб’єкта”, релятивізація історичного часу та географічного простору, відмова від сцієнтизму та диктату наукової об’єктивности, що здавалися доконечними для гуманітарних наук. Процес раціоналізації усіх сторін життя суспільства (наукового мислення, економіки, права, державного управління), що йому, згідно з М.Вебером, Захід зобов'язаний своїми кращими досягненнями, схоже зайшов у глухий кут. Модернізація як спосіб і мета історичного розвитку вичерпала собе і недивно, що вихід із кризи бачиться радше за межами “сучасности”, у напрямку непевно означуваному префіксом “пост”. Популярність постмодерністських ідей пов'язана саме з тім, що в рамках цього підходу єдиним виходом із ситуації, що склалася, уявляється дераціоналізація західної культури, розрив з проектом Модерну.

Кожна доба пише історію не лише свою, але й історію попередніх епох, розглядаючи крізь призму сьогодення минулі часи, надаючи їм нового сенсу, що був би співзвучний з дискурсом Теперішнього часу. Наш час не виняток. Ми шукаємо в історії сексуальності відповідь на питання, чому сьогодні в нашому суспільстві вона відіграє непереоціненну роль. Чому сексуальність стала найхарактеристичнішою рисою суспільства доби Пізнього Модерну. Тому “історія сексуальності” означає також реконструкцію історії (археологію чи генеалогію) сексуальності. Таким чином ми не скільки віднаходимо смисл функціонування диспозитиву сексуальності в різні історичні доби, скільки займаємося грою смислопородження — інвестуємо певний евристичний ресурс у сексуальні практики минулого з тім, щоби коґнітивні схеми випробувані на історичних моделях можна було впровадити в сучасний дискурс про сексуальність. Це мусить для нас певним чином випрозорити надзвичайно хиткі, мінливі, розмаїті сучасні сексуальні практики, дати нам більш менш адекватне знання про них.

Отже, “історія сексуальності” — це не історична дисципліна, а позитивність знань про сексуальність, що використовує історичні моделі. Вона намагається дати не нормативне знання про еволюцію сексуальності та його розуміння в історії, а знання рефлексивне у вигляді певних висхідних моделей та інваріянтів, що актуалізуються в процесі осмислення цього феномену. “Історія сексуальності” аналізує знання про сексуальність в історичному вимірі, в цьому контексті сексуальність — це те, що говориться і розуміється в суспільстві з приводу сексу. Відтак, “історія сексуальності” вивчає історичні дискурси про сексуальність або історію дискурсів про сексуальність. Тому ця дискурсивність з доконечністю впливатиме і на структуру нашого аналізу.

Людська сексуальність — це царство контрастів та суперечностей, суспільних тенденцій та культурних імперативів. Відношення до сексуальності постійно змінюється. Воно залежить від культурних традицій, економічної ситуації в країні і від специфіки політичних завдань, що розв'язуються в даний момент урядом. Ставлення до сексуальності в сучасних (модерних) культурах досі залишається неоднозначним та суперечливим. Ми можемо говорити про полівалентність дискурсів про сексуальність. З одному боку, поширена думка, що секс — це щось “брудне”, з іншого — вважається, що займатися сексом можна лише з тим, кого по-справжньому любиш. Створюється враження, що секс — це прекрасне священнодійство, але чим менше молоді знатиме про нього, тім краще.

Тож немає нічого дивного, що тільки-но сексуальність почала перетворюватися в тему, відкриту для публічного дискурсу, люди з ентуазіязмом взялися за її дослідження, намагаючися, мірою можливостей, дотримуватися зваженої позиції та наукового підходу. Систематичне й об'єктивне дослідження сексуальності — це один зі шляхів до всеохопного розуміння людини (сцієнтистський дискурс) Для того щоби повною мірою зрозуміти, що таке людська сексуальність, необхідно розглядати її в усьому розмаїтті її проявів. Адже, у широкому сенсі, сексуальність тісно пов'язана з усіма без винятку аспектами людського буття.

Сучасна біологія сексуальності займається вивченням складного комплексу феноменів, тому надійні дані, пов'язані з фізіологією сексуальної реакції, з'явилися лише в останні 30 років. Спектр проблем, розв'язуваних сексологією та психологією сексуальності (інколи це одне й теж), також є дуже широким і включає в собі сексуальну орієнтацію, поведінку, емоції та міжособистісні зв'язки. Соціологія та антропологія сексу є віддзеркаленням  багатьох суспільних, правових та культурних особливостей, що відіграють важливу ролю в людському спілкуванні. Завдяки телекомунікаційним технологіям виникають нові види людських відносин у кібер-просторі, а ілюстрації еротичного змісту поширюються простіше та швидше, ніж раніше. Отже, досліджувати сексуальність — значити не обмежуватися рамками лише однієї якоїсь дисципліни.

Звідси зовсім не випливає, що “історія сексуальності” має інтердисциплінарний предмет або є міждисциплінарним дослідженням. Їі цікавить те, що у філософському дискурсі ще початку ХХ століття називалося історичною долею (у даному випадку сексуальності), сьогодні б ми сказали, що "історії сексуальності" належиться дослідити пригоду (-ди) сексуальності.